Рівно рік тому, 24 лютого 2022 року, о 5 годині ранку згідно зі східноєвропейським часом, світ українців та українок розсипався на мільйони шматочків. З тієї пори представники української нації для багатьох поляків стали не тільки сусідами із східного кордону, а також товаришами сірої буденності, приятелями, сусідами по кімнаті ба більше, прийомними членами сім’ї.

Ще 23 лютого минулого року європейці, котрі спостерігали за діянням Володимира Путіна, не дивлячись на його погрози та безпосередню атаку України, сподівались що не дійде до остаточних дій. Після початку війни, відраховуючи черговий її день, ми всі розраховували, що Росія швидко відведе свої війська з території України. Сьогодні минає рік відколи розпочалась велика боротьба за незалежність, ціною життя тисяч людей. 

Відновити людяність 

Після першого обстрілу поляки плакали разом з громадянами України. Цей плач триває й до сьогодні. Однак серед смутку і потужного страху, також і за свою свободу, мешканці Польщі знайшли сили щоб витерти сльози тим, в кого війна забрала безпечний дім. Про поєднання страждання з радістю, болю з надією і суму з вірою також про важку дорогу до ілюзії нормального життя на чужині – розповідають нам українці та поляки, звичайні люди, старші та молодші, котрі мають плани та мрії, а перед усім великі серця.

Дарина Вікторівна тепер студентка не тільки українського вищого закладу але також Познаньської Політехніки . Навчається і працює офіціанткою, щоб заробляти на своє утримання. Через війну в Україні була змушена замешкати в Плевісках біля Познані. Нині вона знаходиться в цьому місці завдяки Польщі, котра після початку війни прийняла її, її матір та двох сестер до свого помешкання.  Саме вона допомогла жінкам знайти працю та влаштувала сестер до школи. Але спочатку, дала їм відчути себе людиною – виділила ванну кімнату, дала їжу та одяг.

Ця перша допомога була батутом до того щоб не дивлячись на трагедію котра триває й досі, йти далі. Бо як влаштовувати власне життя в новому місці, коли в серці тліє надія на повернення до Батьківщини? На щастя, на цьому шляху знайшлись ангели, які разом з сім’єю Дарини боролись за її перебування в Польщі. 

– Коли ми шукали прилади, то незнайома жінка запропонувала підвезти нас автомобілем щоб ми не заблукали – розповідає Дарина Вікторова – Одна дівчина з навчання запропонувала мені власну безкоштовну допомогу в якості репетитора, щоб наздогнати навчальну програму – додає.

Дарина, однак не приховує, що Польща не її місце. Її дім там, де залишився батько, в улюбленому Новомосковську в Україні. – Мені дуже подобається Польща, мене тут люблять, справді, але моєю Батьківщиною є Україна і я дуже хочу туди повернутись – чуємо від дівчини. Що змінилось за найважчий рік в її житті?

– Безумовно вже легше з точки зору мови. Знаюся вже на багатьох речах в місті. Знаю як працює громадський транспорт – визнає Дарина.

Як каже, сьогодні врешті-решт може, хоча б на мить, зайнятись чимось іншим аніж читання новин про те, що відбувається на фронті.

Те в якому місці тепер Дарина, заслуга таких людей, як пані Олександра Рибка, котра забезпечила житло українці Вікторії і її 5-літній доньці. Майже рік тому жінка приїхала на один зі зборів щоб забрати із собою випадкових людей. Тоді вона ще не знала, що сьогодні вони будуть для неї як найближча родина.

В цьому випадку допомога також почалась від найпростіших, приємних справ, тобто одягу та ліжка.

– Вони приїхали в товстих зимових куртках, а в Польщі вже тепліло. Тоді я вирішила взяти їх до магазину та показати їм їх новий дім – згадує пані Олександра.

Сьогодні жінка ставиться до пані Вікторії та її доньки як до родини. Протягом року їх діти сильно заприязнились, а пані Вікторія стала самостійною. Вона й надалі мешкає в пані Олександри, але завдяки праці, котру допомогла їй знайти жінка, вже сама оплачує рахунки. Як змінилось життя пані Олександри, випадкової жінки з вокзалу?

– Я здобула нову подругу. Вікторія дуже багато мені допомагала в щоденних справах. Я знаю, що це знайомство на все життя і сподіваюсь, що я колись зможу їх відвідати вже в мирній Україні, хоча, чесно кажучи, я не хочу щоб вони їхали – підсумовує пані Олександра Рибка.

Діти з-під завалів до шкільної лавки

Шлях до бодай трохи нормального життя, яке могла  досвідчити Дарина і пані Вікторія в Польщі  – це ефект не тільки їх рішучості і відваги утекти до чужої країни, а також величезної і важкої праці багатьох волонтерів і людей з добрим серцем. Це також заслуга вчителів, під опіку яких потрапили найбільш невинні та беззахисні – діти, з підірваним почуттям ідентичності, без знання мови, з величезною травмою та нерозумінням реальності.

– Учні приходили до школи, а вчителі часто не знали про те, що досвідчили молоді люди в своїй країні, з якими емоціями та травмами боряться. Навіть на сьогоднішній день трапляється, що новий учень чи учениця прибуває під час навчального року до школи після лікарняного лікування, котре допомагало ранам чи тілесним травмам загоїтись. Нерідко сліди такого досвіду видно у вигляді шрамів, тілесних ушкоджень, набагато частіше цих травм не видно. Тому що як побачити пронизливий  страх, паніку і переживання за життя, емоції, котрі перевищують як дітей, молодь так і дорослих – каже проф. Марта Вжесьнєвска-Пєтшак, лекторка котра співпрацює з вчителями.

Вчителі та педагоги не були готові на такий нелегкий виклик тим більше, що перешкодою був між іншим мовний бар’єр. Щоб приготувати урок для українських дітей, проводили години на вебінарах і на пошуках додаткових матеріалів, які давали можливість учням здобути знання. Також варто зауважити, що лектори і лекторки котрі мають досвід в навчанні польської мови для іноземців також старались підтримати вчителів пропонуючи зустрічі, а також ділились своїми дидактичними матеріалами. 

– Це була їх додаткова праця, вони за неї не отримували винагороди – підкреслювала проф. Марта Вжесьнєвска-Пєтшак.

Що змінилося через рік? Кожна школа, що прийняла учнів з України, винайшла свої способи праці і боротьби в важких ситуаціях – на приклад через найняття особи яка знає українську мову, а деколи психолога. Так теж відбувається в школах до яких учні з України приєднуються до звичайних клас. В закладах освіти працюють культурні асистенти, котрі виконують функцію перекладачів посередників.

– Я знаю, що це надзвичайно цінне рішення тому, що дуже багато дітей цим скористалося. Навіть в таких ситуаціях котрі здаються незначними, на приклад підчас сварки коли вчитель не розумів що відбувається тому, що не знав української мови, а діти не знали польської, тоді втручалась та особа і могла безпосередньо вирішити такі конфлікти. І це працювало – визнає проф. Марта Вжесьнєвска-Пєтшак.

Після року спільної науки вже з’являються посібники для вчителів котрі працюють з дітьми з України.

– Нині разом з вчителями що працюють з іноземними учнями в межах підготовчих відділів реалізуємо проект Мовно доступні. Ціллю проекту буде опрацювання посібника до самостійного навчання для адаптування дидактичного матеріалу під потреби іноземного учня на етапі початкової школи – каже лекторка.

Як виглядають відносини українських дітей з наймолодшими поляками?

– Найкраще включаються молодші діти, які під час гри не звертають уваги на те з ким проводять час, з поляком чи українцем. Однак можна помітити що кожна дитина в першу чергу шукає знайомих серед інших біженців. Їм легше стикатися з подібними труднощами разом – визнає пані Юля, головна вихователька початкової школи ім. Р. В. Бервінського в Занемислі. 

Стверджує, що не дивлячись на те що діти звикають до польських умов, видно як і досі сумують за своєю країною та близькими які залишились в Україні.

Чи світ пробудився запізно? 

Як сьогодні дивитись на Росію та росіян? Це одна з найбільших дилем пов’язаних з війною в Україні перед якою став весь світ незалежно від сфери суспільного життя. Другою проблемою є питання чи конфлікт справді почався 24 лютого 2022? Д-р Габріела Дудек-Валіґура, котра проводить дослідження в галузі сучасного політичного дискурсу в Ягеллонському Університеті, вважає, що рік тому розпочато звірський та повномасштабний напад на Україну, однак загроза зі сторони Росії існує роками, а Європа проігнорувала тривожні сигнали, мабуть не вірячи, що травматичні воєнні картини, знані нам з історії можуть повернутись до сучасного світу.

– Можна спокуситись на твердження, що європейська еліта перебувала в своїй летаргії і це посприяло залежності від російських енергетичних ресурсів. Минула агресивна поведінка Російської Федерації, а також анексія Криму, не зустрілись з відповідною реакцією західних країн і це зміцнило диктаторські, імперіалістичні прагнення Володимира Путіна – стверджує експертка.

Раптово перед обличчям такої великої біди ми почали, принаймні в більшості, бойкотувати проти всього російського: продуктів, фірм, культури та спортивних команд. В Європі й досі триває дискусія щодо обґрунтованості відкидання російської культури. Однак все ще маємо з тим проблеми. 

– Повністю підтримую відсторонення на приклад від так званого льодяника Путіна, Микити Міхалкова, тобто від артистів які підтримують диктаторський режим. Також погоджуюсь з думкою Кшиштофа Мєшковського, сказаною на сторінках ”Газети Виборчої”, що масовий остракізм щодо досягнень російської культури “на руку” Путіну і призводить до перед усім зміцнення націоналізму – каже Д-р Габріела Дудек-Валіґура.

Сьогодні, в першу річницю вторгнення Росії в Україну перед обличчям масового геноциду невинних людей, матерів, татів, дітей, незалежно від того, чи і в що віримо, ми підносимо наші серця десь високо з проханням про мир. Водночас сподіваємось, що братерство і міжнародна співпраця дозволить Україні стати вільною та незалежною країною. Проте найгіршим зараз є час.

– Я усвідомлюю те, що ця ситуація може тривати навіть до 10 років. Коли розмовляю з людьми в університеті, то вони планують, що будуть робити на літніх канікулах, через рік, через два, а я на жаль не можу, бо навіть не знаю, чи коли-небуть зможу повернутись до своєї країни, свого дому – каже Дарина Вікторова.

Tłumaczenie: Myroslava Kushniruk